Запорозька Січ та козацько-гетьманська держава

Запорозька Січ та козацько-гетьманська держава

Іноземна окупація, соціальне, політичне і національно-релігійне гноблення викликали протест українського населення. Одним із його проявів була поява нового суспільного прошарку – козацтва, який у другій пол. XVII ст. відновлює національний державотворчий процес у країні і стає його головною рушійною силою.

Козацтво виникло як результат історичних умов, в яких проживав український народ на рубежі ХV-ХVІ ст. Головними факторами, що викликали його до життя, були жорстокість форм феодальної експлуатації і національного гноблення та сусідство українського етносу з кочовими тюркськими ордами. Як окрема соціальна верства зі своїми звичаями, традиціями і організацією, козацтво сформувалось на порозі ХVІ-ХVІІ ст. Через постійні татарські набіги населення південної Київщини і Черкащини змушене було відійти на Волинь і Поділля. Залишені землі були майже незаселеними. Однак для декого небезпека знищення чи полону від татар виявилась більш прийнятною, ніж кріпацький стан, і тому в цих землях знаходять притулок люди сміливі й відчайдушні. Козацтво початково формувалось у вигляді сезонних промислових загонів, які перебували у Степу лише в теплу пору року. Сутички з татарами змушували їх до розвитку війкового мистецтва, подальша еволюція якого дала можливість перейти від оборони до нападу на ворогів. Життя серед постійної небезпеки, екстремальні ситуації, що загрожували самому існуванню козаків, обумовили їх об’єднання в демократичні товариства рівних, взаємостосунки в яких були побудовані лише на здоровому глузді та принципах взаємодопомоги. Перша письмова згадка про козаків відноситься до 1499 р.

Згодом козаки почали об’єднуватись у великі загони і будувати укріплені поселення для постійного перебування у Степу. Перші з них знаходились на островах Хортиця та Томаківському. Місцеві старости почали використовувати їх для захисту південних кордонів Великого князівства Литовського, а згодом Речі Посполитої. Місцеві адміністратори (старости і воєводи) приймали до себе на службу козаків, під час походів закликали їх на допомогу.

Перші дерев’яні фортеці, збудовані із лози, називались “січі”. Вони стали прототипом Запорозької Січі, яка виникла згодом, у ХVІ ст., але вже не в місцях початкового проживання козаків по середній течії Дніпра, а нижче порогів, на достатній віддалі від представників королівської адміністрації. Там збирались селяни, що втекли від своїх феодалів, міщани, які не могли розрахуватись за свої борги, злочинці, які тікали від судового переслідування, шляхтичі, священики і монахи. На Січі знаходили притулок представники будь-якої національності, соціального стану, конфесії тощо.

Заснування Запорозької Січі знаменувало черговий період державного будівництва в Україні. Січ мала власні законодавчі та виборні виконавчі органи, оригінальну систему судочинства та права.

Запорозька Січ була суто військовим табором. Там перебували лише чоловіки, жінки не мали доступу на Січ ні під яким приводом. Козаки виробляли спеціальні звичаї і правила, пристосовані до суворих умов постійної бойової готовності. Правова система Речі Посполитої, а так само і влада її адміністрації не визнавались. Постійна небезпека і суворі обставини життя сформували в них своєрідну шкалу цінностей: надзвичайна хоробрість, пошана дружби, зневага до багатства, задоволень і розкошів. Тут усі були рівні, і ватажок, наділений диктаторською владою, жив у однакових умовах із кожним іншим.

Територія Січі була поділена на 38 січових куренів за територіальною ознакою (Канівський, Корсунський, Переяславський і т.д.). Їх очолювали курінні отамани. Територія на правому і лівому берегах Дніпра біля Запорозької Січі ділилася на 5-10 адміністративних одиниць, які називались паланками. Там козаки займались господарством, там же знаходились хутори, на яких жили з сім’ями одружені козаки. Коли надходило повідомлення про початок військового походу, вони з’являлися на Січ. Очолювали паланки полковники.

Джерелом права на Запорозькій Січі було звичаєве право, яке регламентувало діяльність суду, порядок укладання договорів та порядок користування майном і земельними угіддями, правила воєнних дій, види злочинів і покарань.

Судочинство і виконання вироків на Січі були публічними. При винесенні вироку судді враховували громадську думку щодо особи злочинця.

У процесі входження України до складу Росії коло джерел права на Запорожжі поповнили царські грамоти та гетьманські універсали (в періоди, коли Запорозька Січ знаходилась під юрисдикцією гетьманів).

Національно-визвольна війна українського народу середини XVII ст. знаменувала подальший крок у напрямі державотворення.

Придушення селянсько-козацьких повстань 1637-1638 рр. і репресії польських феодалів вкрай загострили соціальні і національно-релігійні суперечності, зумовивши безпрецедентне за масштабами загальнонаціональне повстання, що стало початком визвольної війни українського народу за знищення влади польських феодалів.

У січні 1648 р. на Запорожжі розпочалося повстання під проводом Богдана Хмельницького. Польський уряд відразу допустився суттєвої помилки, не вживши відповідних заходів. Лише у травні того ж року, після козацьких перемог під Жовтими Водами і Корсунем поляки збагнули, що повстання не вдасться придушити “малою кров’ю” та обіцянками.

За результатами згаданих битв дві польські армії (чисельністю відповідно в 6 і 20 тис. чол.) були розбиті. За збігом обставин, за шість днів до битви під Корсунем помирає король Владислав IV. Річ Посполита водночас втратила короля, командуючих і армію.

Несподівані для обох ворогуючих сторін перемоги Хмельницького викликали загальнонаціональне повстання. Спочатку на Право-, а згодом і на Лівобережжі козаки, селяни і міщани створюють полки й або поповнюють Запорозьке військо, або ж під проводом місцевих ватажків піднімають власні повстання.

Тільки після чергової перемоги над поляками в битві під Пилявцями 23 вересня 1648 р., коли 40 тис. польська армія була майже повністю знищена, на початку 1649 р. гетьман повідомив комісарам польського короля про намір створити незалежну українську державу.

У листопаді, коли військові успіхи повстанської армії сягнули зеніту, королем Речі Посполитої було обрано Яна Казимира – особу, яку бажав бачити на престолі Богдан Хмельницький. Новий король запропонував перемир’я, яке було прийняте гетьманом.

Залишається загадкою, чому Хмельницький, який на той момент мав, як ніколи реальну можливість знищити існуючу польсько-литовську державність, не зважився на цей радикальний крок і прийняв пропозицію короля. Очевидно, що він вирішив обмежитись політичними змінами Речі Посполитої в таких межах, які б задовольняли козацький стан.

Хоча Богдан Хмельницький не пішов на повний розрив відносин із Річчю Посполитою, він знав, що це перемир’я є лише прелюдією до чергової війни. Фактично обидві сторони, не маючи змоги нанести супернику вирішальної поразки, були змушені завершити виснажливу кампанію підписанням двосторонньо невигідної угоди з тим, щоб провести військову і дипломатичну підготовку і взяти реванш у наступній війні.

Перемир’я завершилося навесні 1649 р. новою військовою кампанією, в ході якої Богдан Хмельницький взяв у облогу дві польські армії під Збаражем та Зборовом. Однак підкуп поляками союзника Хмельницького – татарського хана Іслам Гірея змусив гетьмана укласти з Річчю Посполитою Зборівський договір (18 серпня 1649 р.). Згідно договору, повстанці одержували право на керівництво трьома воєводствами – Київським, Чернігівським та Брацлавським, звідки виводились польські війська та заборонялося проживання євреям. Встановлена козацька адміністрація формувалась лише з козацької старшини та православної шляхти, а за православним митрополитом закріплювалось місце в польському Сенаті. Всі учасники повстання отримували амністію, однак більшість селян чекало повернення у кріпацький стан. Зборівський договір, який викликав широке невдоволення по всій Україні, висвітлив глибоку ваду соціального устрою майбутньої української державності, а саме: договір не знищував кріпацтво. Для козацької верхівки (включно з самим Хмельницьким) розв’язання селянського питання означало б відмову від тієї соціально-економічної системи, в якій вона посідала привілейоване становище. Оскільки Договір у рівній мірі не влаштовував обидві сторони, виконання його умов було більш ніж сумнівним.

У 1651 р. розпочався новий етап польсько-української війни. За результатами Берестецької битви, яка через чергову зраду татар завершилася для українців повною поразкою, був укладений Білоцерківський договір, що значно погіршував умови попереднього. Договір скорочував козацький реєстр до 20 тис., гетьман втрачав право зовнішніх зносин. Головна втрата полягала в тому, що козацька територія обмежувалася лише Київським воєводством, а це означало, що всі селяни, які проживали на територіях, у які повертались польські феодали та адміністрація, опинились перед загрозою закріпачення. Було очевидним, що угода для української сторони є вкрай вимушеною і дотримуватись не буде. У квітні 1652 р. в резиденції гетьмана в Чигирині на таємній раді було прийняте рішення зібрати нове військо і розпочати воєнні дії проти поляків. Через кілька тижнів козацька армія під Батогом розбила 30-тисячне польське військо, при цьому всі полонені у знак помсти були страчені. Звістка про перемогу спричинила нове повстання проти шляхти і козацькі війська зайняли більшу частину території, яку вони контролювали до поразки під Берестечком. На цьому етапі війни для обох сторін стало зрозуміло, що укладення реального миру є фактично неможливим.

Багаторічне функціонування Запорозької Січі стало підготовчим етапом формування Української козацької держави. Там отримали перший досвід державотворення Богдан Хмельницький та його найближчі соратники, там була утворена основа майбутньої армії, саме Запорозька Січ дала державі перших воєначальників, адміністраторів, дипломатів.

Уже з першого року національно-визвольної війни Україна мала всі необхідні державні ознаки: територію, органи публічної влади, політико-адміністративний устрій, армію, суд, систему оподаткування, міжнародне визнання. Основним завданням козацької держави початково була боротьба проти Польщі за національне та релігійне визволення українського народу. Тому на першому етапі існування держави інтереси усіх верств українського суспільства співпадали. Після звільнення більшості української території від польських феодалів їх місце зайняли українські поміщики. З’явилися протиріччя між ними та широкими селянськими масами, і все відчутніше почала виявлятись інша притаманна державі функція – тримати в покорі маси феодально-залежних селян і міських низів.

На початковому етапі визвольного руху Богдан Хмельницький орієнтувався на створення козацької територіально-політичної автономії у складі Речі Посполитої, однак після військових успіхів 1648-1649 рр. гетьман став дотримуватись ідеї політичної самовизначеності України в межах Давньоруської держави на чолі з єдиновладним гетьманом-монархом. Важливе місце в політиці гетьманства посідала проблема реорганізації адміністративно-територіального устрою України та формування і зміцнення власних державних інституцій. Однак процес державотворення спочатку уповільнився, а потім навіть пішов у зворотному напрямку.

Протягом усієї національно-визвольної війни перед Богданом Хмельницьким стояло складне завдання. У його розпорядженні була велика армія, але більшість повстанців мали недостатню військову підготовку і були погано озброєні. Польща ж не тільки мала великі власні військові сили, але й була порівняно багатою державою і могла додатково скористатися найманими військами. Тому заручення допомогою військового союзника ставало для Богдана Хмельницького об’єктивною необхідністю. Перша відповідна коаліція українсько-турецько-татарська виявилися нетривкою, оскільки союзники не могли утриматися від систематичних пограбунків місцевого населення. Відтак, ще з перших місяців війни погляди Богдана Хмельницького звертаються до Московської держави. Складне становище України, яка не припиняла відстоювати свої суверенні політичні права у протиборстві з Річчю Посполитою, змусило гетьмана піти на встановлення з Московським царством відносин номінального васалітету, або протекції. Березневим договором 1654 р. передбачалося створення під верховенством корони Романових близької до конфедерації автономії, спрямованої проти спільного зовнішнього ворога.

Московський договір 1654 р. був так нечітко сформульований, що обидві сторони вкладали в нього різний зміст і кожна підходила до нього з урахуванням лише своїх інтересів. На сьогоднішній день серед істориків немає одностайних поглядів щодо цієї угоди між Україною і Росією. Дехто вважає його персональною унією, з огляду на те, що Договір об’єднував дві держави під владою одного спільного монарха (подібно до Кревської унії між Литвою і Польщею). Інші стверджують, що договір встановлював васальну залежність України від Москви або що він фіксував інкорпорацію (входження) України до складу Московської держави. Висловлюються також припущення, що в 1654 р. утворився звичайний військовий союз України і Москви проти Польщі, подібний до тих, які Богдан Хмельницький уклав раніше з Кримом і Туреччиною, чи згодом зі Швецією. Але, враховуючи всі погляди, слід прийняти за основу той визначальний момент, що сторони вкладали в цю угоду різний зміст. Україна бачила в цьому лише військовий союз, про що свідчить активна дипломатична діяльність гетьмана в наступні роки, а Москва з перших днів намагалася перетворити протекторат на інкорпорацію.

З об’єктивного погляду цей документ відповідав інтересам обох сторін. Договір засвідчив повну незалежність України від Польщі, для війни з якою Україна здобула сильного союзника. На її території було збережено власну військову, адміністративну та судову владу. Православна церква, як і всі православні вже не піддавалась переслідуванням. Договір був вигідним і для Росії. За допомогою українського війська вона звільнила від поляків Смоленськ та інші російські міста, захопила Білорусію і Литву. Україна захищала Росію з півдня від нападу турецьких і татарських орд.

Укладаючи договір 1654 р., Москва визнала Україну самостійною, незалежною державою, але, розглядаючи Україну як майбутню територію свого царства, вона прагнула обмежити українську державність, маючи за кінцеву мету замінити протекторат повною інкорпорацією України. Згодом, використовуючи прояви суспільного антагонізму в Україні, Москва здійснила акт інкорпорації: ліквідувала українську державність та включила українські землі до свого складу на правах російської провінції. Це сприяло зміцненню військового, економічного і політичного потенціалу Російської держави.

До другої половини 70-х рр. ХVІІ ст. гетьманська влада встановилась і на Правобережжі, але зі своїм гетьманом, своїм адміністративним апаратом, підпорядкованими Речі Посполитій.

Подальша спільна з Росією боротьба не принесла українському народу необхідних політичних результатів. Росія, Польща та Туреччина маніпулювали сепаратистськими інтересами козацької старшини. На останню чверть ХVІІ ст. Гетьманщина територіально скоротилася до меж Лівобережжя і фактично перетворилася на окрему автономну частину Російської імперії.

Договірні статті, що укладалися між царським урядом і старшиною при обранні нового гетьмана, початково в самій узагальненій формі визначали становище адміністративно-політичного статусу Гетьманської держави. Ці статті підтверджували автономне становище України у складі Російської держави, але поряд із тим фіксували постійні зміни, які з кожним новим гетьманом звужували цю автономію і розширювали сферу втручання у внутрішні справи України зі сторони російського царизму. Контролюючи і спрямовуючи діяльність гетьманської адміністрації, царський уряд поступово монополізував автономні права козацької держави. З середини 60-х років ХVІІІ ст. процес тотального знищення царизмом автономних прав України набув прискорення. Упродовж наступних двадцяти років українська автономна державність була ліквідована, а Гетьманщина стала типовою провінцією Російської імперії, у складі якої Україна перебувала понад 130 років.